Мама, яка самостійно створила для особливих дітей інклюзивний табір

Яна Шевеленко, мама дитини з інвалідністю, довгий час марно намагалася влаштувати сина у звичайну київську школу.

Спілкування з ровесниками, організоване дозвілля, яке б приносило користь, ігри для розвитку - все це залишилося недосяжною мрією для хлопчика. Яна на своєму досвіді переконалася: в Україні діти з особливими потребами практично не мають шансів вчитися разом зі здоровими дітьми.

Однак жінка не зупинилася. Вона самостійно створила інклюзивний табір, де діти з інвалідністю навчаються разом зі звичайними дітьми. Так народився проект "Світла садиба", в рамках якого вже пройшло сім таких виїздів.

У її сина діагноз – затримка розумового розвитку.

Щоб влаштувати його до школи, Яні довелось оббити пороги десятка київських шкіл. Там відмови пояснювали відсутністю відповідних спеціалістів, браком фінансування, у деяких – просто не хотіли розмовляти.

За словами жінки, остання надія була на загальноосвітню школу №168 на Оболоні – вона почула, що в цей заклад беруть навчатися дітей з інвалідністю. Але й похід туди виявився невтішним: у школі хоч і навчається 84 дитини з інвалідністю, але зі збереженим інтелектом. Дитині з розумовою відсталістю порадили звернутись до інтернату.

Три місяці в інтернаті не дали результатів: Микиті там було відверто нудно, і він більше навчався бешкетувати, ніж вчився потрібних дисциплін.

Зрештою Яні таки вдалось знайти школу, у якій сину оформили індивідуальне навчання.

Невдовзі в Яни Шевеленко з’явилася ідея організувати виїзні дитячі табори. Перший експеримент відбувся у жовтні позаминулого року і тривав всього один день.

Вже перший виїзний табір показав ефективність такого проекту – і для звичайних дітей, що набули практичних навичок, і для дітей з особливими потребами, які корисно провели час разом зі своїми ровесниками.

За минулий рік пройшло сім таких виїздів – у Коломию, під Переяслав-Хмельницький, у Черкаську область тощо.

З кожним новим табором до програми додавались нові форми роботи з дітьми – малювання, рукоділля, театральні постановки, екскурсії, прогулянки, спортивні ігри тощо. Якщо у таборі було більше особливої малечі, то акценти ставилися на реабілітацію, іпотерапію, арттерапію. Тож бажаючих взяти участь ставало все більше.

Не обійшлось без труднощів. Найскладніше у тому, що звичайні діти не завжди хочуть сприймати особливих. Їм незрозуміла часом неадекватна поведінка, сміх без причини, дивна міміка. 

У таких ситуаціях дуже важлива роль психолога, який пояснює звичайним дітям особливості дітей з інвалідністю, те, що потрібно поважати кожну людину, якою б вона не була.

Чим менші діти, тим вони швидше звикають до особливих ровесників, спілкуються з ними, граються, допомагають. Вирісши, вони не уникатимуть людей із інвалідністю, а сприйматимуть їх як повноцінних членів суспільства.

Проте найбільше користі такі інклюзивні табори приносять саме малечі з особливими потребами. За словами батьків, діти отримують настільки сильні враження, що першими їхніми словами нерідко стають імена друзів із табору.

Для того, щоб провести один такий табір, Яна бере відпустку на роботі, нерідко за власний рахунок, збирає гроші, домовляється за приміщення, розробляє програму. Жінка продовжує шукати підтримку для цього проекту, який власними зусиллями й коштами організовувати непросто.