Інклюзивна освіта: виклики та перспективи

Останнім часом дуже багато розмов про інклюзивне навчання. Але що це таке? Які перспективи такого навчання? Чи готові до такого звичайні діти? Що про інклюзивну освіту думають батьки?

Що це таке взагалі?

Розпочнемо з самого початку, а саме з терміну «інклюзія». Інклюзія – це збільшений процес ступеня участі усіх громадян в суспільстві. Інклюзія передбачає застосування конкретних рішень, які дозволять усім членам соціуму рівноправно брати участь в академічному та суспільному житті. Особливо це стосується тих громадян, що мають труднощі в фізичному або розмовному розвитку. Тобто, таке навчання передбачає створення освітнього середовища, яке б задовольняло потреби дітей з проблемами фізичного чи психологічного розвитку.

В яких країнах це практикується

Інклюзивна освіта для європейських держав – це не дивина. Там давно вже практикується така форма навчання. Для цих країн навчання дітей з особливостями розвитку та здорових однолітків разом має особливе значення, адже спілкування зі здоровими однокласниками та психологічна підтримка – головна ознака спеціальної освіти. Італія посідає вагоме місце у впровадженні ідей, щодо інклюзивного навчання. Саме Італія одна з перших серед європейських країн визнала інклюзивне навчання для дітей з обмеженими можливостями як найкращий варіант здобуття ними освіти. Австрія – це ще одна країна в якій розвинуте інклюзивне навчання, підтримку учням з інвалідністю надають профільні фахівці з медичних чи медико-соціальних установ. Також, інклюзивна освіта поширена в Португалії, Бельгії, Фінляндії, Люксембурзі, Іспанії, Німеччині, Ісландії, Ірландії, Великобританії, Швеції, Голландії, в кожній з цих країн, свій власний підхід та система інклюзивного навчання.

Інклюзивна освіта в Україні

Цьогоріч президент України Петро Порошенко підписав закон «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг». Відповідно до нього особи з обмеженими можливостями мають право здобувати освіту в усіх навчальних закладах. Тобто, будуть створюватися для таких дітей інклюзивні та спеціальні класи в загальноосвітніх навчальних закладах. Також, відповідно до закону надається можливість особам з особливими освітніми потребами отримувати психолого-педагогічну та корекційно-розвиткову допомогу, запроваджується дистанційна та індивідуальна форми навчання, надається можливість дітям з особливими освітніми потребами отримувати освіту в усіх навчальних закладах, зокрема й безплатно в державних і комунальних навчальних закладах, незалежно від «встановлення інвалідності». Уторік впровадження інклюзивної освіти в Україні розпочали з Запорізької області. З 1-го вересня поточного року до інклюзивної освіти приєднаються  ще 4-и регіони України – Житомирська, Чернігівська, Хмельницька та Дніпропетровська області. Свою думку стосовно інклюзивного навчання висловила Світлана  Михайлівна Дмитрієва – кандидат психологічних наук, завідувачка кафедри загальної, вікової та педагогічної психології:

 «Давно уже слід було уводити цю реформу, тому що кожна людина має право на повагу до себе і щоб до неї ставилися як до повноцінної особи. Фізичні обмеження не означають, що є обмеження особистісні, просто цим людям на багато важче і їх потрібно підтримувати. Якщо діти будуть вчитися співчуттю та співпереживанню то це покращити клімат в суспільстві».  

Чи готові до такого діти з обмеженими можливостями?

Діти з обмеженими можливостями – це звичайні діти, які потребують любові, піклування, розвитку та спілкування. Але потрапляючи у нове середовище, їм потрібна психологічна підтримка. Виникає питання, а чи будуть вони почувати себе комфортно знаходячись поруч зі здоровими однолітками?

«За кордоном є серйозний досвід того, що діти будуть себе почувати достатньо комфортно. У даному випадку діти з обмеженими можливостями повинні розуміти, що у них є певні фізичні обмеження, але якщо створити  умови доброзичливого середовища, то вони будуть реалізувати свої внутрішні психологічні особливості, адже сила духу набагато важливіша ніж сила тіла. Є дуже багато прикладів того, що люди з дуже серйозними вадами фізичного розвитку досягають блискучих успіхів у житті. Оточуючі люди, демонструючи позитивне ставлення до дітей з обмеженим можливостями, допомагають їм реалізувати себе як особистість, а це дуже важливо в суспільстві» –  розповідає Світлана  Михайлівна Дмитрієва .

Як досягти позитивного результату інклюзивної освіти?

Інклюзивна освіта необхідна в першу чергу для дітей з обмеженими особливостями, адже вони мають право на таку ж освіту, як і всі. Позитивний результат даної реформи залежить у першу чергу від кадрового питання. Для того щоб побудувати ефективну систему інклюзивної освіти в Україні, передусім потрібно посилити фінансування освіти та удосконалити методичне та кадрове забезпечення інклюзивної освіти. Також важливий фактор, це розуміння цих дітей самим суспільством. Потрібно пропагувати толерантне ставлення до особливих дітей, шляхом залучення до цього питання засобів масової інформації,  і лише тоді можливий позитивний результат цієї реформи.

Мама, яка самостійно створила для особливих дітей інклюзивний табір

Яна Шевеленко, мама дитини з інвалідністю, довгий час марно намагалася влаштувати сина у звичайну київську школу.

Спілкування з ровесниками, організоване дозвілля, яке б приносило користь, ігри для розвитку - все це залишилося недосяжною мрією для хлопчика. Яна на своєму досвіді переконалася: в Україні діти з особливими потребами практично не мають шансів вчитися разом зі здоровими дітьми.

Однак жінка не зупинилася. Вона самостійно створила інклюзивний табір, де діти з інвалідністю навчаються разом зі звичайними дітьми. Так народився проект "Світла садиба", в рамках якого вже пройшло сім таких виїздів.

У її сина діагноз – затримка розумового розвитку.

Щоб влаштувати його до школи, Яні довелось оббити пороги десятка київських шкіл. Там відмови пояснювали відсутністю відповідних спеціалістів, браком фінансування, у деяких – просто не хотіли розмовляти.

За словами жінки, остання надія була на загальноосвітню школу №168 на Оболоні – вона почула, що в цей заклад беруть навчатися дітей з інвалідністю. Але й похід туди виявився невтішним: у школі хоч і навчається 84 дитини з інвалідністю, але зі збереженим інтелектом. Дитині з розумовою відсталістю порадили звернутись до інтернату.

Три місяці в інтернаті не дали результатів: Микиті там було відверто нудно, і він більше навчався бешкетувати, ніж вчився потрібних дисциплін.

Зрештою Яні таки вдалось знайти школу, у якій сину оформили індивідуальне навчання.

Невдовзі в Яни Шевеленко з’явилася ідея організувати виїзні дитячі табори. Перший експеримент відбувся у жовтні позаминулого року і тривав всього один день.

Вже перший виїзний табір показав ефективність такого проекту – і для звичайних дітей, що набули практичних навичок, і для дітей з особливими потребами, які корисно провели час разом зі своїми ровесниками.

За минулий рік пройшло сім таких виїздів – у Коломию, під Переяслав-Хмельницький, у Черкаську область тощо.

З кожним новим табором до програми додавались нові форми роботи з дітьми – малювання, рукоділля, театральні постановки, екскурсії, прогулянки, спортивні ігри тощо. Якщо у таборі було більше особливої малечі, то акценти ставилися на реабілітацію, іпотерапію, арттерапію. Тож бажаючих взяти участь ставало все більше.

Не обійшлось без труднощів. Найскладніше у тому, що звичайні діти не завжди хочуть сприймати особливих. Їм незрозуміла часом неадекватна поведінка, сміх без причини, дивна міміка. 

У таких ситуаціях дуже важлива роль психолога, який пояснює звичайним дітям особливості дітей з інвалідністю, те, що потрібно поважати кожну людину, якою б вона не була.

Чим менші діти, тим вони швидше звикають до особливих ровесників, спілкуються з ними, граються, допомагають. Вирісши, вони не уникатимуть людей із інвалідністю, а сприйматимуть їх як повноцінних членів суспільства.

Проте найбільше користі такі інклюзивні табори приносять саме малечі з особливими потребами. За словами батьків, діти отримують настільки сильні враження, що першими їхніми словами нерідко стають імена друзів із табору.

Для того, щоб провести один такий табір, Яна бере відпустку на роботі, нерідко за власний рахунок, збирає гроші, домовляється за приміщення, розробляє програму. Жінка продовжує шукати підтримку для цього проекту, який власними зусиллями й коштами організовувати непросто.

“Інклюзивне” навчання дітей з особливими потребами в Німечинні

Від співчуття до поваги: Конвенція 2006 року

2006-го року ООН прийняла “Конвенцію про права інвалідів”, яку Німеччина підписала 2009-го року. У цій Конвенції записано, що “кожний інвалід має право на повагу його фізичної та психічної цілісності нарівні з іншими” (стаття 17). Конвенція мала на меті змінити ставлення до людей з особливими потребами зі співчуття на повагу, подолати дискримінацію та виключення людей із суспільства за принципом інвалідності, яку часто розуміли як неповноцінність. Конвенція також прагнула забезпечити особливим людям рівні права та можливості, серед яких – право на освіту, працевлаштування, активну участь у культурному та соціальному житті тощо.

Після підписання Конвенції ООН у Німеччині почалася активна соціальна дискусія на тему так званої “інклюзивності”. Поняття “інклюзивності” переважно достатньо широко тлумачать як прийняття іншості та інакшості, толерантне ставлення до особливостей різних людей, незалежно від раси, походження, віри, культурних особливостей або фізичних обмежень. Тобто “інклюзія” у широкому смислі цього слова є “залученням”, але не лише людей з обмеженими можливостями, але й інших соціально неоднорідних елементів – наприклад, емігрантів або інших соціально-вразливих верств населення.

Що не так у реальному житті: Німеччина

Втім, не секрет, що в реальність еволюціонує повільніше за добрі наміри. Навіть у Німеччині, виявляється, не так просто прийняти іншого як нормального, особливо якщо в нього немає однієї ноги, або він не ходить, або в нього тремтять руки, тече слина, або він не говорить та живе у своєму власному світі. Подеколи важко позбавитися співчуття до таких людей, від почуття власного безсилля в спілкуванні з ними – а інколи важко перебороти своє почуття страху перед такими людьми.

Українська реальність: “З такими дітьми треба сидіти вдома!”

Втім, в Україні ситуація виявилася набагато гіршою. “В Україні мені декілька разів сказали абсолютно чужі люди: “З такою дитиною треба сидіти вдома”. Алтай тоді ще не ходив – але ж в нього обмеження середнього ступеню!” – згадує Аріна.

Під час регулярних повернень на батьківщину жінку завжди дивувало, що на вулицях зовсім не видно дітей з обмеженими можливостями – і їх зовсім немає в театрах, у цирках, на дитячих виставах, в оперному театрі тощо. “Очевидно, що окрім відсутності засобів пересування, тут присутні бар’єри в головах: дітей прирікають на відлюдництво, ніби їх соромляться, або, навпаки, батьки бояться зустрічі із соціумом та оберігають своїх дітей від зайвого болю”, – зауважує Аріна.

На її думку, таке ставлення в суспільстві завдає величезного удару психіці дитини, адже малюк з обмеженими можливостями на початку свого життя сприймає себе як абсолютно нормального.

Він починає розуміти, що з ним “щось не так” лише набагато пізніше, якщо відчуває надмірну тривогу батьків, якщо бачить бажання терапевтів постійно його “корегувати”, або якщо відчуває, що оточення сприймає його з жалем, співчуттям або навіть страхом. Саме тоді дитина починає усвідомлювати свою інакшість, свою дивність та несхожість на інших.

Українська медицина та реабілітація: фокус на дефектах та вадах

Щоби зрозуміти відмінність у ставленні до особливих дітей у Німеччині та в Україні, достатньо звернути увагу на відмінність у термінології.

В Україні таких дітей називають інвалідами, дітьми розумово відсталими, фізично неповноцінними тощо. Спеціалістів, які з ними займаються, називають “корекційний педагог”, “дефектолог” тощо. “Суспільна думка фокусується на дефектах, але не на потенціалі, ніхто не ставиться до таких людей, як до рівних – їх сприймають як неповноцінних. Обмеження називають патологіями. Звісно, за таких умов шансів на соціалізацію та розвиток дітей з обмеженими можливостями в Україні дуже мало”, – стверджує мати Алтая. - Через відсутність спеціальних візочків більшість таких дітей і сьогодні роками не виходять на вулицю – окрім кімнати, вони нічого в житті не бачили. Наскільки мені відомо, діти з обмеженими можливостями навчаються в спеціалізованих школах-інтернатах або вдома – це означає перетворення мами на вчителя. Нерідко такі діти взагалі ніде не навчаються”.

Натомість, у Німеччині для вирішення проблеми навчання дітей з особливими потребами існує “інклюзивне” навчання в садочках та школах.

“Інклюзивні” дитячі садочки в Німеччині

Соціалізація дітей з особливими потребами – надважливе завдання, яке потребує вирішення вже в дуже малому віці.

“Якщо в ранньому віці така дитина не потрапить у соціальне середовище, де будуть і інші діти з обмеженими можливостями, і де звичайні діти сприймуть її спокійно та адекватно, то така дитина може дедалі більше закритися в собі і вже свідомо чинити опір інклюзії”, – пояснює Аріна. Тоді розвиваються так звані “вторинні порушення” – неадекватна поведінка, психічні розлади, викликані проблемами в комунікації та в соціальних контактах. Тоді може з’явитися усвідомлення себе вічним аутсайдером. А суспільство поспішатиме наклеїти такій дитині наступного “ярлика”, окрім основного діагнозу.  “Наприклад, часто таким дітям клеять “аутизм” – дуже зручний діагноз для всіх дітей з особливим, нестандартним внутрішнім світом – і тоді дитині ще складніше соціалізуватися”, – додає Аріна.

Саме для виховання дітей у дусі толерантності в Німеччині існують “інклюзивні” дитячі садочки. У таких закладах в одній групі десять “звичайних” дітей та п’ять – з обмеженими можливостями різного ступеню.

У Кельні, де живе Аріна, нещодавно закрили останній дитячий садок, де виховували лише дітей з особливими потребами. Відповідно, дедалі більше стає інклюзивних садочків або груп у кожному районі міста. Зазвичай, в одній такій групі працюють два вихователя та два терапевти – логопед та фізіотерапевт. На кожне місце в садку для особливої дитини держава виділяє 1.200-1.500 євро щомісяця – батьки платять лише за харчування. Втім, усупереч структурним змінам, які відбулися в суспільстві, реальність усе ще подеколи відрізняється від теорії. “Ми мали дуже негативний досвід в обох дитячих садочках, які відвідував мій син, – розповідає Аріна. – Фізіотерапевт не мав потрібної освіти для лікування неврологічних хвороб, інші терапевти в обох садках інформували мене про свою роботу з моїм сином лише після моїх наполегливих прохань, співпраці та взаєморозуміння нам так і не вдалося досягнути”.

У мами Алтая не склалися стосунки й із керівництвом виховних закладів. “Керівництво ставилося до мене як до мами, яка забагато вимагає для своєї дитини, я відчувала, що дратую їх і як іноземка з докторським ступенем. Це нерідко призводило до конфронтації та жорсткої критики моїх виховних принципів”, – розповідає Аріна.

“Наприклад, заради того, щоби домогтися того, щоби мій син удень мав можливість спати, мені знадобилося втручання та рекомендації невролога, а для соціалізації – багаторазові візити в садок та консультації дитячого психолога, які, на жаль, нічого не змінили. У результаті за три роки відвідування дитсадка Алтй став ще більш замкненим у спілкуванні з дітьми, аніж він був до того”, – додає мати Алтая.  - Тут є над чим працювати, – підсумовує Аріна. – Адже саме в дитячих садочках починається найважливіший етап соціалізації дітей з особливими потребами”.

“Особливі школи”

Поруч з інклюзивними школами в Німеччині існують і спеціальні школи, які упродовж останніх років перейменували в більш “позитивний” спосіб.

Раніше такі школи називалися Sonderschule für körperlich Behindertе(від sondern – відділяти, сортувати, тобто школа особлива, яка виключає, та für körperlich Behindertе – “для дітей-інвалідів із порушення опорно-рухомого апарату”). Сьогодні такі школи називаються Förderschule (від fördern – сприяти розвиткові, підтримувати), – тобто “школа, яка сприяє фізичному та моторному розвитку”.

“Важливо, що тепер у назві школи взагалі немає слова “інвалід”, “фізична недостатність” тощо”, – підкреслює Аріна.

Існують школи для розвитку мовлення, навчальних навичок, для розумового та емоційно-соціального розвитку тощо.

“На початку ми, як і більшість батьків, хотіли записати нашого сина в звичайну інклюзивну школу для соціалізації та навчання в “нормальному”, а не особливому, захищеному світі. Але потім я побувала в шістьох різних школах – одна з них Вальдорфська, інша Монтесорі – а ще дві інші спеціалізовані. Я також пройшла педагогічну практику й зрозуміла, що втілення “ідеалу інклюзії” далеке від ідеалу.

Тому ми, зрештою, обрали “школу, яка сприяє фізичному та моторному розвитку”. І вже зараз, після першого місяця навчання сина, мені абсолютно зрозуміло, що вибір був абсолютно правильним. “Мама, я хочу бути в школі довго”, говорить Алтай і вперше за 6 років почувається добре не вдома”, – розповідає Аріна.

У цій школі вчаться діти з фізичними обмеженнями, подеколи найважчими, а також діти розумовими обмеженням. Шкільна програма базується на трьох принципах: індивідуалізація, диференціація та комплексне цілісне навчання (ganzheitliches Lernen). Залежно від здібностей, діти мають три різні навчальні плани: план звичайної початкової школи, план для дітей зі складностями в навчанні та план для розумового розвитку дітей.

“Навіть діти із численними обмеженнями отримують завдання. Наприклад, я спостерігала, як на уроці німецької мови в третьому класі дитина з найскладнішими ураженнями центральної нервової системи – з паралізованими руками та ногами, а також із відсутністю мовлення! – отримала завдання намалювати голки їжачка (за підтримки вчителя). Це вимагало від нього по-справжньому колосальних зусиль – не менших, аніж для його однокласника з меншими обмеженнями написати окремі букви, а для дітей із нормальним інтелектом – написати твір. І все це відбувалося в одному класі й на одному уроці!

Завдання для цих дітей різні, але їхні зусилля приблизно однакові. Цей приклад демонструє, наскільки відносним є поняття “успіхів у навчанні” для дітей із різними стартовими можливостями”, – розповідає Аріна..

У цій школі в кожному класі з 8-12 дітей працюють по два спеціальних педагоги. У найскладніших дітей є індивідуальний помічник (Schulbegleiter). У школі працює також і медичний персонал, фізіо- та ерготерапевти, логопед, психолог та лікар, а також практиканти.

“Трапляється так, що на 8 дітей у класі 3-4 дорослих. Усі діти мають індивідуальні плани, кожен працює у своєму ритмі, але цілісно, із залученням усіх органів чуттів. Зайве говорити, що школа має найсучасніше обладнання, є ландшафти для стимуляції руху (Bewegungslandschaft), кабінети для терапій, місця відпочинку та навіть басейн!” – говорить Аріна.

Усіх дітей привозять до школи на шкільних міні-автобусах. Батьки платять лише за харчування, решти послуг – за рахунок держави. “Можна уявити, скільки все це коштує – саме тому “інклюзивне” навчання вигідніше державі, і саме тому з нею так поспішають. Дедалі більше спеціалізованих “особливих” шкіл закривають”, – додає мати Алтая.

Мета такої школи – не лише навчальна, але й соціальна: треба розвити дітей практичні навички, самостійність, упевненість у собі, соціальні компетенції. Такі школи допомагають особливим дітям знайти себе всупереч їхнім обмеженням.